Капітан української паралімпійської команди з волейболу сидячи Сергій Шевченко розповів про дебютний виступ в Ріо, обговорив важливість підтримки інваспорту і поділився амбітними планами на майбутнє.
Паралімпіада 2016 року в Ріо-де-Жанейро стала не тільки найуспішнішою за всю історію українського спорту, а й наймасовішою для наших спортсменів. Україна відправила в Бразилію 172 атлета, які виступили в 15 видах спорту. Причому в двох з них національна збірна дебютувала. Так, вперше на олімпійських майданчиках спробували свої сили учасники команди з волейболу сидячи, повністю сформованої з гравців київського спортивно-реабілітаційного клубу «Славутич». Про те, що дала участь в Літніх Паралімпійських іграх столичній команді, розповів її капітан Сергій Шевченко.
- Перший виступ українських волейболістів на Паралімпіаді не принесло медалей в скарбничку збірної. Наша команда закріпилася на п'ятій позиції. Як такий результат оцінюєте ви і інші спортсмени?
- Строго позитивно. Тому що ні чемпіонат світу, ні чемпіонат Європи, ніщо інше не може зрівнятися з Паралімпійськими іграми. А ми рівно, стабільно зіграли всі чотири гри. Просто у нас в підгрупі були Боснія і Іран - ці команди вище всіх на голову, але ми з ними теж зіграли рівно, добре. Ми тільки першу партію в першій грі з Боснією провалили 25:14. А так потім 25:23, 25:22 зіграли.
- Дійсно, присутність в нашій групі срібного і золотого призерів як минулого, так і нинішньої Паралімпіади ускладнило боротьбу за медалі. Але якщо припустити, що команда виявилася б в інший, більш «прохідний» групі - був би тоді шанс поборотися за медалі?
- Якби потрапили в іншу групу, ми точно боролися б за третє місце. Той же Єгипет зіграв з німцями 3: 2, з Бразилією 3: 2 - там всі рівні команди. Ми знали, потрапляючи в нашу групу, що це просто «група смерті», що шансів немає практично. Може, якби гра з Боснією була не перша, а остання, може, полізли б на Боснію, спробували б. Але так як ця гра була перша, це важко було зробити. І в грі за п'яте місце ми ж обіграли німців. Німців, які минулої Паралімпіади цим же складом були третіми. Так що дуже добре виступили, рівно. Ми зараз в світовому рейтингу п'яті, це вже показник. І в європейському рейтингу ми зараз другі стаємо. Ми перемогли німців, які в минулому році на чемпіонаті Європи були другі. Так що у нас зараз хороший заділ на майбутнє, щоб боротися за найвищі нагороди.
Просто після попадання в Ріо у нас більше прагнення, більше бажання, більше віддачі. Нам раніше дуже часто чогось не вистачало: то четверте місце на чемпіонаті Європи, коли третє місце на кшталт уже в руках, але ми чомусь програємо. І ми на трьох чемпіонатах Європи програвали за третє місце з рахунком 3: 2, трохи не вистачало. То на чемпіонаті світу, вихід в півфінал - 3: 2, знову трохи не вистачало. А зараз Ріо показав, що ми можемо перемагати в цих іграх. Нехай з рахунком 3: 2, але можемо. Що всіх, за винятком хіба що Боснії, ми можемо спокійно, нормально обігравати. Впевненість отримали в собі.
- Чи великий це досвід для команди, що вперше виступила на Паралімпіаді? Або чотири гри в Ріо - це занадто мало, щоб оцінити свою гру і зробити відповідні висновки?
- Досвід це в будь-якому випадку: такий зал, трибуни повні. При такій атмосфері ми дійсно раніше не грали. І до такої міри був кожен гравець сконцентрований, що ми дійсно вперше зіграли рівно, стабільно пройшовши всю дистанцію. Ми зіграли без злетів і без падінь. Але стабільно відіграли кожну гру, кожну партію. Ось у чому досвід полягав, в цій стабільності. Ми не стрибали вище голови, але і не опустилися нижче того рівня, на якому вміємо грати.
- Про те, що «Славутич» поїде в Ріо, ви дізналися всього за три тижні до початку змагань - коли Міжнародний паралімпійський комітет оголосив про дискваліфікацію збірної Росії. Чи вистачило цього часу, щоб на належному рівні підготуватися? Чи можна було розраховувати на інший результат, якби часу було більше?
- Я вірив до останнього, що ми потрапимо на Паралімпійські ігри. Тому напередодні за підтримки будівельної корпорації «Укрбуд» ми поїхали в Польщу, в Литву поїхали два рази - щоб все одно підтримувати форму. Ми не зупинялися. Просто, дійсно, якби ми знали про нашу участь раніше, хоча б за місяць, ми б раніше перейшли на більш інтенсивні тренування. Можна було б ще, припустимо, з'їздити в Боснію на збори. Але знову ж таки, повторюся, вийшовши зі своєї групи, ми практично вичавили максимум. Якби потрапили в іншу групу, і не завоювали б бронзу, то можна було б сказати, що десь не вистачило зборів. Але зі своєї групи ми і так вичавили максимум.
- А чи всі спортсмени змогли поїхати? Або хтось змушений був спостерігати за іграми вдома, з екрану телевізора?
- Від нас поїхали ті спортсмени, які пройшли класифікацію (в сидячому волейболі гравці діляться на спортсменів з інвалідністю та мінімальної інвалідністю, з останніх на майданчик допускається тільки один гравець від команди - авт.). На Паралімпійських іграх не було класифікації, тому класифікація була тільки у тих, хто був на Інтерконтинентальному кубку в Китаї. У цей четвер ми виїжджаємо в Брест на турнір, туди їду я і ті гравці, які не поїхали до Ріо. Для того щоб старалися, щоб була внутрішня конкуренція. Одні вже поїхали в Ріо, побачили все на власні очі, і інші тепер повинні розуміти, що для того, щоб так само виступати, потрібно досягти певного рівня. Але в принципі настрій зараз просто божевільний.
- Під час Олімпіади кілька разів виникали питання до суддівства, досить згадати хоча б фінальний виступ борця Жана Беленюка. Як обстояла ситуація з об'єктивністю суддів на Паралімпійських іграх?
- Все пройшло на високому рівні, якщо суддя і помилявся десь, то помилявся в обидві сторони. Не було такого, щоб хтось упереджено ставився до якоїсь команди. Олімпійський рівень - він зовсім інший, тут навіть сказати нічого не можна. Все прекрасно відпрацьовано в цьому плані.
- В Україні так історично склалося, що про паралімпійців держава, та й громадяни, згадують раз на два роки. Похворіли, погордились, і знову забули до наступної зимової або літньої Паралімпіади. Як же в таких умовах - без стабільного фінансування, на голому ентузіазмі - український інваспорт раз по раз виявляється на голову вище звичайного, а збірна десять років тримається в п'ятірці найсильніших?
- Те, що підтримки інваспорту, не тільки фінансової, але іноді і моральної, в Україні відверто бракує - це ні для кого не новина. Але у нас ситуація зовсім інша - нам є на кого покластися. Я не раз говорив, що ми єдина команда в Україні, з усіх паралімпійських видів спорту, за якою стоїть людина, що дійсно вболіває нами. Нас вже багато років підтримує державна корпорація «Укрбуд» і тепер уже її колишній президент Максим Микитась, який нещодавно став нардепом. В принципі те, що ми потрапили на Паралімпійські ігри - це його заслуга. Це і збори в Боснії, це завдяки йому ми дійшли до фіналу в Китаї - це тільки підтримка «Укрбуду».
Ми часто спілкуємося в команді на цю тему, і коли мова заходить про Максима Микитася, реально хочеться чогось досягати, вилазити геть зі шкіри, викладатися навіть не на 100, а на 120%. Тому що стільки робить людина для нас, що ми просто не можемо його підвести. Коли ми відчуваємо, що за нас хтось так вболіває і переживає, наша самовіддача починає працювати. Ми пишаємося тим, що він робить, і так точно хочемо, щоб пишалися нами. Адже ми сильна команда, нас поважають. Тому хочеться досягати ще більше, завдання ставляться перед командою важливіші, причому ми їх самі ставимо.
- І наостанок головне питання. Чи плануєте ви виступати на наступній Паралімпіаді? Закріпити, так би мовити, сидячий волейбол серед «українських» видів спорту?
- Обов'язково, і ми налаштовані проходити на Паралімпіаду не через європейські, а тільки через світові змагання. Звичайно, готуємося і до чемпіонату Європи в наступному році, але боремося тільки за призові місця. А так обов'язково готуємося до чемпіонату світу, третє місце на якому дає відразу безпосередньо вихід в Токіо. Тому мета - тільки Токіо, щоб не затягувати. З першої спроби - і вперед! Шлях вже прокладений, тепер тільки додаємо темп.
Прокоментуйте першим